„Мабуть, нема уже на світі правди!
Мабуть, вона уже за море утекла!
Чим я од Муцика поганший справді?
А пані те щеня учора привезла, —
Сьогодні вже йому і дзвоник почепили.
Да як моторно він бряжчить,
Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить,
Та гавкає на мир, що-сили!“
Так навіжений Цап на ввесь окіл гукав.
Хазяїн, річ таку почувши
(А по-цапиному він де-що розмишляв),
Йому дзвінок на шию намотав.
Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши,
Махнув борідкою, замекав, заскакав
І геть-то честію такою запишнився;
Да швидко став їй і не рад:
Бо тілько Цап стрибне у панський сад,
На шиї дзвін — дзень, дзень! народ заворушився
І гостя в три-шия в кошару мусять гнать.
Прийшлось бідасі пропадать!
Пройшло йому те время, що бувало,
Майнув де здумавши, куди-б то не попало,
Поїв, пообгризав — і слід пропав,
А вибіга і долинки і гори,
Де був — то пожививсь; ніхто того не знав.
Еге я правду вам казав:
Нащо було Паньку прохаться в прокурори!
