Зъ косте́ла йдуть перехо́ди, перехо́ди скрізь по всёму мурова́нню, що-то коли́сь була шко́ла и черне́чі ке́лиі. Пішли́ ми по тихъ перехо́дахъ. Су́мно, ди́ко всю́ди: ска́зано, пу́стка! Инколи чути якийсь дале́кий гласъ, мовъ хто кого́ кли́че, або вітеръ зано́сить зда́леку косте́льній катели́цькиі пса́льми. Иншой поду́мавъ би, що той жа́лібний гласъ чути изъ косте́льного скле́пу, поду́мавъ би, мо́же, що отті нещасли́виі мертвці катели́цькиі, захли́пуючись калю́жною водо́ю, вопію́ть изъ домови́нъ: чи не при́йде хоча́ хто-не́будь на защи́ту святи́ні церко́вної и святи́ні гробово́і тогосвітнёі. Тілько́ жъ недо́вго бъ вінъ бувъ у такій богобоя́зній ома́ні. Йдемо́, ажъ гля́немъ: у пра́ву ру́ку пішо́въ до́вгий, потя́гнутий ди́момъ, перехо́дъ. Димъ вихо́дивъ изъ моска́льськоі пека́рні, шо тутъ десь була́ збо́ку. А крізъ димъ, на кіньці перехо́ду, пока́зуютця оди́нъ за одни́мъ, муштру́ючись, моска́лі! Тамъ на кінці есть вели́ка світли́ця, що коли́сь була́ езуіцькою тра́пезою, а тепе́ръ здала́сь на муштру́ москаля́мъ. Оддалеки́ вони́, крізъ димъ, воро́чались изъ своіми засписо́ванними оружи́нами, и іхъ-го муште́рський га́ласъ здава́вся намъ крізъ окна́стиі до-півъ поруйно́вані перехо́ди жа́лібнимъ гла́сомъ изъ то́го світу. Ско́ро натра́пили ми на нихъ, за́разъ одпа́ла намъ охо́та шве́ндять по німо́му ца́рству ме́ртвихъ....
Проща́й до Варша́ви! Що поба́чу, або́ почу́ю —напишу́ про вся́чину.
