о скілько критик умів справдї зрозуміти їх — видасть ся правдою. Та не в подробицях річ. Критика д. Єфремова, хоч цїнна й поважна, недомагає в своїй основі, своєю безоглядною рішучістю й односторонністю. Такий уже сам вступ до сеї критики, де оповідаєть ся за Михайловским, Нордауом, Венґеровим та Гиляровим про початки обговорюваних критиком напрямів у Франції. Він покликає ся напр. на се, що самим символїстам видавав ся їх символїзм лише „пустицею, жартом, водженєм дурнїв за ніс“. Правда, він пробує зрозуміти нові напрями також яко реакцию проти крайностий натуралїзму, а у нас з осібна — против одного лиш з'ображуваня солодкавого коханя, та звеличуваня народних сьвятощів, та безсильної нудьги. Але се розумінє не глубоке. Критик забуває, що розвій духового житя не може нїяк держати ся слїпо втоптаного шляху, що найвизначнїйші подвиги людського духа були нераз вислїдом припадку та сьміливих поривів у незвісне, а навіть — похибок, та що розумний „жарт, пустиця“ — часом більше варт, нїж перебите наслїдуванє. Не велика штука не блудити на битім шляху. В духовім житю взагалї а в поезиї з осібна має значінє лиш сила, щирість, сьвіжість вражіня, і тут часом і дрібниця богато варта. А прецїж сам критик не може відмовити обговорюваним авторам талану й сили.
Критикови видають ся позбавленими всякого змислу слова Степана Маллярме: „Назвати предмет — значить знївечити три чверти вдоволеня подаваного ступневим угадуванєм. В поезиї все повинна бути загадка.“ А прецї-ж хоч слова сї можна розуміти й прикладати — як і все на сьвітї! — також хибно й пересадно, то вони — таки зовсїм розумні й правдиві. Хиба-ж ми в силї назвати й виразити все те і так, що й як відчуваємо? Хиба-ж в поезиї не йде вічна боротьба за се, щоб відчувати й передавати вражіня й почуваня щораз повнїйше, сильнїйше й краще?! Критик дуже вже скоро порає ся і з думками й словами й порівнанями обговорюваних творів, а хиба-ж уся людська мова не розвила ся з дуже нераз сьміливих і дивних порівнань?
Не одні наші письменники творять всесьвітну лїтературу, творять її письменники цїлого сьвіта; чи-ж дивно, коли й наші автори переймають ся новими думками й напрямами? Се-ж — природне й потрібне. Потрібне і для розвою мови, потрібне й для того, що через супротивність витворять ся згодом нові напрями.
