льодиї приналежні, де їм пристати“; він взагалї закидає авторцї „неясність і неозначеність її завдань, надмірну субєктивність і символїстичну темноту, одностайність і монотонність, повторюванє себе трохи не в кождім новім творі, без додатка майже нї одної сьвіжої рисочки до того, що вже сказано, ба — й тими-ж словами“. Хоч і називає він „Царівну“ ледви чи не одиноким у нас (чому „ледви“?) психольоґічним романом, з гарною психольоґією, дуже гарними жанровими картинами, а в „Земли“ добачає побіч незвичайної пристрасти до „містичного, таємного“ — потрясаючі картини, оброблені дуже живо, правдиво, артистично, та лиш жаль, що одна-друга маленька замітка розбиває прегарне вражіннє попереднїх сторін. У неї, каже він, є що сказати читачеви, лиш нехай черпає з реального, знаного їй сьвіта, і нехай буде зрозумілою не лише для купки „зверх-людий“, але й для погорджуваної юрби. Д. Кобринській хвалить критик її — „Дух часу“, „Задля кусника хлїба“, „Ядзю й Катрусю“, а особливо „Виборця“; за те просто вірити не хоче, щоб такий „сонний, без житя, без усякої думки й значіня“ твір як „Рожа“ міг вийти зпід того самого пера. У д. Гриневичевої — „заморочений символїзм доведений до крайности“ („Візня стрічі“); як може-ж „в очах левкоїв“ „займатись блиск від близьких лун заходу“? А вже слова: „Кладеш спокійні пальцї на жар моєї скранї…“ прямо „неудобочтомі“ для критика. В „Вікнах“ зробила ся „поетесса“ замітні успіхи (в злім значіню!), пишучи на пр.: „В однім кутї молила захисту сутїнь ночи. Припадала до білої стїни і опирала на нїй рамена тяжкі з трівоги. Стїна угинала ся під тим натиском і одним боком западала ся в землю“… Се вже прямо — „безподібні перли“ після критика, хоч я бачу як раз у них (таки зараз бю ся в груди) зовсїм ясно, зрозуміло а при тім вдатно висловлені тонкі вражіня. Стефаника й Яцкова остерігає критик поки-що від сеї дороги, що дуже легко може для них стати ся погубною, а в творах Крушельницького й Авдиковича не видить таки нїчого крім „скотского безобразія“! Критик завзиває обговорених ним письменників — завернути, куди — сього так надто докладно не каже; наводить на пр. слова „Царівни“, щоб — „любити сьвіт Божий у цїлій його величи“, не шукати-ж в нїм „виключно чудних і гарних обявів“, а д. Кобринській каже, що пишучи не так як слїд — бере великий гріх на душу.
Неперечно, — богато дечого з того, що сказав д. Єфремов, може придатись і авторам і читачам. Богато дечого авторам —
