Він сього не зрозумів:
— Чого-ж тобі треба для розривки? Театрів, вечерів, мійських обідів? Ти-ж знала їдучи сюди, що не можеш сподїватись того рода розривок!
В тих словах і в тонї, яким вони були сказані, вона відчула докір і замовкла. Вона стала несьміла і лагідна без нїякого супротивленя, без своєї волї.
В сїчни прийшли люті морози. Опісля снїг покрив землю.
Раз вечером, дивлячись на велику хмару круків, що крутилась і розстелювалась коло дерев, вона не хотячи заплакала.
На те увійшов її чоловік. Здивований він запитав:
— Що се-ж тобі?
Він був щасливий, зовсїм щасливий, не маривши нїколи про иньше житє, про иньші утїхи. Ви сїй сумній країнї він родив ся, тут і виріс. Йому тут, у себе дома, було добре, вигідно, і фізично і духово.
Він не розумів того, що можна бажати пригод і ріжних приємностей; він не розумів, що деяким людям може здаватись неприродним перебувати всї чотири пори року на однім місци; він наче не знав, що весна, лїто, осїнь і зима дають богатьом людям на що раз иньших місцях що раз иньші приємности.
Вона не могла нїчого відповісти і обтерла скоро очи. Вкінци прошептала несьміло:
— Я… я… трохи… сумна… менї нудно трохи…
