дрібниць. Дізналась, що треба знати цїну яєць, яка бував кілька сантимів більша або менша, як до пори.
Се було лїто. Вона ходила в поле дивитись на женцїв. Сонїшна веселість піддержувала веселість її серця.
Прийшла осїнь. Її чоловік зачав польованє. Він виходив ранком зі своїми двома псами — Медором і Мірзою, вона, отже, лишалась сама, не сумуючи, одначе, з причини неприсутности Анрі. Вона любила його дуже, але їй не бракувало його. Коли він вертав, то вона всю свою нїжність звертала до псів. Вона заходилась коло них що вечера, з материним чутєм, гласкала їх безнастанно, називала ріжними милими іменами, і їй не приходило навіть у голову, звертати ті імена до свого чоловіка.
Він розказував їй про польованє нїчого не зміняючи: описував місця, де подибав куропатви, дивовав ся не знайшовши в конюшинї Жозефа Лєданті заяця, або знов злостив ся поступком добродїя Лєшапелє з Гавру, що ходив все краями своїх ґрунтів, щоб стріляти дичину, наполохану ним — Анрі де Парвіль.
Вона відповідала, думаючи про щось иньше:
— Так, справдї, се не добре.
Прийшла зима, зима норманська, зимна і дощиста. Безнастанні зливи спадали по черепянім, рогатім даху, що торчав клином у небо. Дороги виглядали як ріки болота, село як болотяна рівнина; не було чути нїякого звука окрім шуму дощевої води; не було видно нїякого руху, крім кружаня круків, що носились цїлою хмарою, осїдали, а опісля відлїтали.
