вибивали такт, які вона часом мала, коли виголошувала щось важне.
І вони любили її так, як перед тим нїколи. І вони спостерегли тепер, мірячи свою роспуку, яка вона була їм дорога, які вони остануть ся тепер одинокі.
Се була їх підпора, їх провідник, їх цїла молодість, цїла радість їх житя, що зникла тепер, се була їх звязь з житєм, мати, манна, дорога істота, лучність з предками, якої вони вже не будуть мати. Вони ставали тепер одинокі, самітні, вони не могли вже споглядати по за себе.
Монахиня сказала до брата: „Пригадуєш собі як мама читали все ті старі листи: вони всї там, в її шуфлядї. Може-б і ми з черги тепер їх поперечитували і пережили-б цїле її житє сеї ночи коло неї? Се буде наче хрестна дорога, наче знайомість, яку ми зробимо зі своєю матерю, з нашими незнайомими дїдами, яких листи там є, і про яких вона так часто нам говорила, пригадуєш собі?“
І вони виняли з шуфляди цїлий тузин малих пакетиків з пожовклих паперів, повязаних старанно і поскладаних одні на других. Кинули на лїжко сї сьвятощі і вибравши одну з них, де було напасане слово „Батько“ вітворили і стали читати.
Се були ті старі письма, які знаходять ся в старих родинних бюрках, сї листи, від яких пахне тамтим столїтєм. На першім стояло: „Моя дорогенька“, на другім: „Моя мила донечко“, на иньшім знов: „Моя дорога дитино“, дальше ще: „Моя дорога доню“. І монахиня зачала голосно читати, перечи
