Вони зістались самі, померша й її дїти. Від укритого годинника розходив ся в тїни правильний стук його, а через відчинене вікно входив до хати мягкий запах сїна і дерев разом зі слабим сьвітлом місяця. В селї анї звука, тільки рахканє жаб, а часом загуде ака нічна комаха, що влїтає наче вилка і стукає собою до стїни. Безконечний спокій, божеська мелянхолїя, поважне мовчанє окружають сю помершу, наче виходять з неї самої на верх і заспокоюють саму природу.
Урядник, все ще на колїнах, з головою притисненою до постели, приглушеним голосом, що перебив ся через простирала й покривала закликав: „Мамо, мамо, мамо!“ А сестра припадаючи до землї і як фанатичка бючи своїм чолом до підлоги, корчачись, трясучись наче в пароксизмі епілєпсиї стогнала: „Ісусе, Ісусе, мамо, Ісусе!“
І обоє, пірвані гураґаном болю, задихувались, хрипіли. Та поволи пароксизм заспокоював ся і вони стали плакати трохи слабше, так як спокійний дощ наступає після сильного вихру на збуренім морю.
Пізнїйше вони піднеслись і стали споглядати на дорогого трупа. І спогади, сї повільні спогади, такі ще солодкі вчера, нинї такі жорстокі виступали в їх гадках зі всїма забутими подробицями, інтимними і фамілїярними, які відтворюють істоту що вже зникла. Вони нагадували собі обставини, слова, усьмішки, звук голосу тої, що вже до них не про мовить. Вони наче бачили її щасливу і спокійну, відшукували в памяти реченя, що вона до них говорила, і дрібні рухи руки, що наче
