жила, і спитав так як, бувало, давнїйше, коли вона бувала нездорова:
— І якже там?
Опісля він відправив Рапету, поручаючи їй:
— Завтра о пятій годинї, доконче.
Вона відповіла: Завтра о пятій.
І дїйсно вернула досьвіта.
Оноре, заким пішов в поле, з'їв юшку, що собі сам зварив.
Доглядачка спитала його: А що-ж мама, померла?
А він відповів зі злобним виразом очей:
— Їй, скорше, легше.
І вийшов.
Рапета знетерпеливлена приступила до умираючої, що все була в однаковім станї, пригноблена, апатична, з вітвореними очима і затисненими руками на покривалї. Доглядачка зрозуміла, що се може потревати два, чотири або й вісїм днїв. Страх стиснув скупарку за серце, злість її взяла на того хитрого хлопа, що її ошукав, і на сю жінку, що не вмирала.
Вона взяла ся до роботи, але при тім все дивилась на поморщене лице старої Бонтан.
Оноре вернув на снїданок; він був веселий, майже мав охоту жартувати. Потім пішов знов. Збіже зібрав він, рішучо, при як найлїпших обставинах.
Рапету брала роспука; кожда мінута здавала ся їй краденим часом, вкраденими від неї грошима. Її брала шалена охота взяти трохи за шию сю дурну стару, сю упертиху і стиснувши трохи здержати той слабонький і короткий віддих, що рабував їй час і гроші.