ноги, начеб мусїв за кождим кроком перескакувати потік.
На пасовиску лежали корови змучені спекою і до тих двоє людей, що переходили попри них отяжіло підносили свої голови, слабо помукуючи, начеб питали їх, де є сьвіжа трава. Наближаючись до своєї хати, Оноре Бонтан промуркотїв:
— От, якби воно було по всьому?
І се несьвідоме бажанє відбилось в звуку його голосу.
Але старенька ще не вмерла. Вона лежала на взнак на своїм тапчанї зложивши на фіолетовїм перкалевім покривалї свої мозолисті й страшно худі руки, подібні до лаб якихось дивних звірят або крабів, покручені ревматизмом, працею й ріжними роботами, які вона майже цїле столїтє сповняла.
Рапета приступила до постелї, дивилась на умираючу. Вона слухала їй живчик, стукала в груди, слухала віддих, запитувала щоб чути, як вона говорить; опісля, ще довго обсервувавши її вийшла з хати, а за нею Оноре. Її суд був ясний: стара не дочекає до вечера.
Оноре спитав:
— І щож?
Сторожиха відповіла:
— Се потреває два, а може й три дни. Дасте мінї шість франків за все разом.
Він скрикнув:
— Шість франків! шість франків! Чи ви стратили глузди? Але-ж я вам кажу, що се не потреває більше як пять або шість годин, не більше!
Вони довго перечились, обоє подражнені, але що доглядачка хотїла вже забиратись, а