ріг великий звірячий скелєт, що лежав на бік та був порозриваний вірлами.
Всї стали до нього приглядатись. „Се мабуть Сам“, сказала мати. І вона закликала „Гей, Ґаспаре“. Із середини відповів їй острий крик, наче звірячий. Батько Гавзер повторив: „Гей, Ґаспаре“. І знов відповів такий сам крик, як перший.
Всї три мущини, батько і два сини попробували відчинити двері. Двері не подались. Вони взяли з порожної клунї довгий дручок замість тарана і били ним з цїлої сили. Дерево тріснуло, подалось, дошки розлетїлись на кусники; потім великий гук залунав в хатї і вони побачили за переверненим креденсом чоловіка, що стояв там з волосєм аж по плечі, з бородою, що спадала на груди, з блискучими очима одїтого в лахмани.
Вони не спізнали його зовсїм, аж Люіза Гавзер закликала: „Се Ульріх, мамо“. І мати признала, що се Ульріх, не вважаючи на те, що його волосє стало біле.
Він дав їм увійти, дав себе порушити, але не відповідав зовсїм на питаня, які йому задавали; треба було завести його до Льоеш, де лїкарі справдили, що він збожеволїв.
І нїхто нїколи не довідав ся, що стало ся з його товаришом.
Молода Гавзерівна мало не умерла була сего лїта з довгої і тяжкої хороби, яку пояснювали гірським холодом.
