тити собі вязи. І він лежить тепер в сьнїгу закостенїлий від зимна, в розпуцї гине і мабуть з цїлої сили взиває ратунку серед нічної тишини.
Але де? Гори такі великі, такі стрімкі, такі довкола небезпечні, особливо в сїй порі року, що треба би мати десять або й двайцять провідників та йти вісїм днїв і ночей, щоб відшукати чоловіка у сїм безмежнім просторі.
Ульріх Кунсі рішив одначе піти з Самом, на коли Ґаспар Гарі не верне межи дванайцятою і першою годиною по півночи.
І він зачав збирати ся.
Вложив в торбу поживи на два дни, взяв свої сталеві гаки, обкрутив довкола пояса довгий, тонкий і міцний мотуз, оглянув свою ковану палицю і топорець, що служить до вирубуваня ступінїв в ледї. Потім ждав. Огонь в печи горів, великий пес сопів перед полумінем; годинник у двревляній звінкій скринцї чикав правильно, як битє серця. Ульріх ждав настороживши уха на віддалені звуки, та здрігаючись, коли легкий вітер потягав по даху і стїнах.
Вдарила північ; він задріжав. Потім почувши дрож та страх він приставив до огню воду, щоб заварити собі кави і випити її горячу перед відходом.
Коли годинник вдарив першу, він встав, збудив Сама, відчинив двері і пішов в напрямі до Вільштрубеля. Пять годину він все йшов в гору, вдрапував ся на скали при помочи своїх гаків, рубав лїд, посуваючись все наперед та підтягаючи деколи на мотузку пса, що через велику стрімкість дороги лишав ся трохи
