Вона замнялась кілька секунд, так наче мусїла зробити велике напруженє, щоб вишукати щось у своїй памяти, опісля відповіла:
— Так… так… я певна.
— Чи він до вас писав?
Вона ще замнялась надумуючись. Я пізнав, що ся праця мисли її страшно мучила. Вона не знала. Знала тільки, що мусїла позичити від мене пять тисяч франків для свого чоловіка. Відважилась отже збрехати.
— Так, він писав до мене.
— А коли-ж? Ви менї вчера нїчого не говорили
— Я дістала від нього лист нинї рано.
— Можете його менї показати?
— Нї… нї… нї… в нїм є довірочні річи… занадто особисті… я його… я його спалила.
— Отже, ваш чоловік робить довги?
Вона замнялась ще, опісля прошептала:
— Я не знаю.
Я заявив скоро:
— В сїй хвили я не маю до диспозициї пяти тисяч франків, дорога своячко.
Вона видала наче окрик болю.
— Ох! ох! я вас прошу, я вас прошу, дістаньте їх…
Вона була роздражнена, складала руки, наче молилась до мене! Я чув, що її голос змінив ся; вона плакала, зацокувалась, мучена і опанована наказом, який одержала і якому не могла спротивитись.
— Ох! ох! я вас благаю… коби ви знали як я страждаю… менї їх на нинї потрібно.
Я змилував ся над нею.
— Ви їх будете мати, я вам прирікаю.
Вона скрикнула:
