ставали тяжкі, уста затискались, груди важко дихали.
По десятьох мінутах, вона спала.
— Сядьте поза нею, сказав лїкар.
І я сїв за нею. Він вложив їй в руки візитову карту, говорячи: „Се зеркало; що ви в нїм бачите?“
Вона відповіла:
— Бачу мого свояка.
— Що він робить?
— Він крутить вус.
— А тепер?
— Він виймає з кешенї фотоґрафію.
— Чия ся фотоґрафія?
— Се його.
Се була правда! І сю фотоґрафію доручили менї тогож вечера, в готелю.
— Який він на тім портретї?
— Він стоїть з капелюхом в руцї.
Отже вона бачила в тій картї так, як би бачила і в зеркалї.
Молоді жінки, переражені говорили: „Досить! Досить! Досить!“
Але лїкар наказав їй: „Завтра встанете о восьмій годинї; опісля підете до готелю до вашого свояка і будете його дуже просити, щоб він вам позичив пять тисяч франків, яких ваш чоловік від вас потребує і буде вас просити для своєї найблизшої подорожи“.
І розбудив її.
Вертаючи до готелю, я роздумував про сей цїкавий сеанс і на мене найшли сумнїви не що до совістности, певної і безсумнївної, моєї своячки, яку я знав як сестру від дитиньства, а що до можливого обману доктора. Чи не мав він схованого в руцї зеркальця, котре показував