віть не рушив ся підчас нього; на покривалї не було плям. Я нахилив ся до стола — платки, якими були обвиті бутельки, лишились неповаляні. Я розвязував шнурки дріжучи з боязни. Випито всю воду! випито все молоко! Ох! мій Боже!…
Їду зараз таки до Парижа.
12 липня, Париж. — Я таки стратив був голову останними днями! Я був іграшкою моєї зденервованої уяви, тим менче, що я дїйсно не люнатик, а тільки підлягав одному з тих знаних, хоч невияснених впливів, які називають суґестією. В кождім разї моє роздражненє доходило до божевілля, але двайцять чотири годин в Парижи вистарчило на те, щоб менї вернути притомність.
Вчера після виходів і візит, що вляли в мою душу нову і животворну силу, я скінчив вечір у Француськім Театрі. Грали там твір Александра Дюма, сина; і сей сильний і живий ум мене оздоровив.
Справдї, самота небезпечна для людей інтелїґентних, що працюють. Нам потреба мати коло себе людей, що думають і говорять. Коли ми довго буваємо самі, то заповняєм порожнечу привидами.
Я вернув дуже веселий через бульвари до готелю. Перепихаючись через товпу, я думав не без іронїї про мої страховища, про мої підозріня з минулого тиждня, коли я думав, дїйсно думав, що якась невидима істота жила під моїм дахом. Яка наша голова слаба, тратить притомність, скоро тільки якийсь незрозумілий факт нас заскочить!
Замість, щоб закінчити сими простими словами: „Не розумію, бо ся річ вимикаєть