сього, щоб відкрити середину Азії. Зі Сараценами мусїли християни загодити ся, чи то по добрій чи по злій волї, бо 1291 р. остання христіянська твердиня Птолємаіда улягає мамелюцьким султанам. Надїї, заведені в „сьвятій землї“, мали незадовго виринути знов, але на иньшім місцї, а то в монґольській державі. Наслїдники страшного Джінґісхана були толєрантними володарями, а під їх шанованнєм жило багато христіян із секти Несторіян, що була розсїяна майже по цїлій Азії. Тодї була добра нагода навязувати найріжнїйші зносини. Що правда, надїя знайдення самостійної христіянської держави під королївським „сьвященником“ або „пресвитером“ (на Руси „попом“) Іваном завела, а історія сеї ґеоґрафічної байки незвичайно поучаюча. Сеї держави шукали сотки лїт в Арменїї, Туркестанї, Монголїї, а в кінцї в Китаю; але коли та ідея також і там нездїйснила ся, перенесла її манїя інтересних гіпотез до Африки, де її стрінемо у дальшім роздїлї. З презвітером Іваном пішло так само, як із „хоробрим“ народом жінок Амазонок, що мандрував, після сього, як погляди з часом зміняли ся, від Чорного до Ледового Моря, на те, щоби в кінцї знайти спокійне місце над найбільшою рікою південної Америки.
Відколи в Римі довідали ся, хоч не багато, про христіянські громади розкинені в серцї Азії, а з другої сторони досить докладно знали про релїґійну толєранцію монґольського хана, зачали папи запобігливо старати ся про те, щоб через нарочні посольства получити ся з тими одновірцями й удержувати стало ту звязь. Ті посольства принесли великі користи для ґеоґрафії в пізнїйших середних віках. В 1245 р. вийшли дві місії ріжними дорогами, щоб дійти до Каракорум, центра монґольської держави; в одній з тих місій брали участь Домінїкани,
