добу знання, а се одинокий випадок у тих часах. В жадній сьмілій подорожі вікінґів, про які знаємо і незадовго будемо оповідати, нїколи не була теоретична цїкавість властивим провідним мотивом, так як то можемо сказати про висше згаданий випадок. Отара перла цїкавість (як оповідав потім королеви) довідати ся, як далеко розтягаєть ся земля на північ та чи дальше в тамту сторону жіють люди; він вирядив у дорогу один корабель та поплив ним у північнім напрямі, аж побачив, що беріг вигинав ся на схід, а опісля знов на полудне. Бачив лиш рідко на березї ляпонське населення. В кінцї вплинув в одну ріку, якої береги були замешкані густїйше. Се була здаєть ся Двіна, і він стрінув ся з народом Біярмів („Biarmär“), а з ними могли Нормани провадити торговельні зносини, хоч не розуміли їх бесїди. Отмар сполучив приємність із пожитком та забрав ладунок зубів тюленїв (Walross), що тодї були дуже покупним артикулом; навіть іще значно пізнїйше зачуваємо, що охрещені ґерманські Ґренлянцї складали папі свою данину з таких зубів.
Так коло 900 р. зносини Скандинавії з рештою Европи не представляли жадного сумнїву, однак се розпізнаннє мостило собі лиш дуже поволи дорогу. Науково усталив сей факт коло 1075 р. катедральний схоластик Адам, що жив і учив у Бремен; він був учений та бувалий чоловік, якого можна вважати справедливо за першого нїмецького ґеоґрафа, хоча його книжка „Про острови далекої півночи“ написана по латинськи. Для пізнання Скандинавії та надбалтійських країв має вона разом із книжкою трохи пізнїйшого данського письменники Сакса Ґраматика, неоцїнену вартість. Не вважаючи на те, були краї Швеція та Норвеґія майже цїлком незнані для решти Европи ще багато столїть; звичайні
