ґребі, ледви чи зрозуміли би в Мекцї та Мединї, але тодї, коли коран, збірник законів усїх іслямських народів, реґулював бесїду, річ мала ся цїлком инакше.
Араби переклали усї клясичні грецькі твори та додали їм докладні коментарі, і через се піднесли знов астрономію та математичну ґеоґрафію до сего високого становища, на якім вона стояла вже давнїще. Пильно взяли ся до ґеоґрафічного означування місць на землї, і через се могли перевести коректно картоґрафію; її, що правда, нїколи не видосконалено як слїд, бо орієнтальна фантазія ставала часто на перешкодї тому, що рисував. Однак ті недокладні арабські начерки не лишили ся нїколи без вартости; так по виказаню І. Міллєра (Müller) вже добре знали в 13 ст., що Білий Нїль випливає з трьох озер; рисовано се хоч дуже схематично, однак дїйсно вірно. Керманич, що плавав тут і там по Індійськім Океанї, як опісля переконав ся з здивуваннєм Васко да Ґама, знав спосіб знайти дорогу зі звізд; при помочи прімітивного кутомірника та певного рода мірничого шнура, міг дійти до необхідної висоти та означити бодай степень ширини, де знаходив ся в тій хвилї корабель, з досить великою певністю; догадують ся, що той мірничий шнур, се праобраз „Яковової палицї“, яка пізнїще була дуже славна. Бітнер і Томашек опублїкували недавно їікаву моряцьку книжку „Могіт“ (морське зеркало); в нїй знаходимо усе арабське навтичне знаннє; компіляцію поодиноких правил зробив вперве 1554 р. турецький адмінал Сеіді Алї, щоб дати своїй маринарцї провідник, в якім не було би жадних невірних додатків. Однак приписи та досьвіди, що з ними там стрічаємо ся, походять із давнїщого віку; вони взяті з арабської, перської та індійської традиції з передпортуґальських часів.
