Шкот Мек Клюр (Clure), втративши свій корабель у ледах, перебив ся в напрямі з заходу на схід щасливо через архіпеляґи, що граничать від півночи з Америкою, але потрібував на се трьохлїтньої, безпереривної працї. В рр. 1879 та 1880 розвязав проблєм оплинення Азії з півночи Норденшільд (A. E. v. Nordenskiöld) легче, як сподївав ся, та коли б не була його заскочила одна пригода, яку можна було здаєть ся оминути, то був би доплив до своєї цїли, до дороги Берінґа, навіть без — розмірно короткого та легкого — перезимовання. Однак сї дві ґеоґрафічні блискучі подїї є доказом, що наші предки в добрій вірі стреміли до неможливого ідеалу. Бож північно західна дорога є для торговельних цїлий раз на все не придатна, доки не наступить основний клїматичний переворот у Північній Америцї; трохи лїпше має ся справа з північно-східною дорогою, однак і ся дорога ледви в малій мірі моглаб бути пожиточною для сьвітової торговлї.
Неможливо означити докладні межі епохи відкрить. Всеж таки можна її розтягнути на більше як два столїтя; зачинає ся з хвилею виступу Генриха Мореплавця, а кінчить ся з двайцятими роками 17 ст. тодї, коли поволї почав остигати у північних народів запал, що до того часу стремів до полярних відкрить. Добрий граничний камінь можна би рівнож покласти 1615 роком, коли-то Ле Мер (Maire) та фан Схутен (van Schouten) остаточно вияснили, як далеко сягає Америка на полудне; отворила ся нова дорога довкола рога Гурн, а вигляд Америки був уже тепер цїлковито означений, так як перед тим вигляд Африки. Взагалї мапа з того часу обіймає вже дїйсно справжні контури великих континентів, розумієть ся з виключеннєм Австралїї,
