ров носом на два кроки перед собою. То господар Шікет кинув ся на здобичника і збив його на квасне яблоко, бючи без памяти, так як бє мужик, котрому щось вкрадено; бив руками і ногами по цїлім тїлї слабосильного жебрака, неспроможного боронити ся.
Понадбігали люди із загороди і кождий з них чергою за приміром свого господаря почав жебрака мордувати. Коли вже помучили ся битєм, піднесли його, завели до древітнї і там замкнули, а самі побігли за жандармами.
Окровавлений і конаючи з голоду, лежав Дзвін на земли майже без житя. Запав вечер, настала ніч, а потім ранок. Він все ще не їв.
Около полудня явили ся жандарми і осторожно отворили двері. Сподївали ся якогось опору, бо господар Шікет запевняв їх, що його той волоцюга напав і він лише з великим трудом оборонив ся против нього.
Бриґадир закричав:
— Вставайте, ходїть!
Але Дзвін не міг анї рушити ся. Він намагав оперти ся на свої кулї, але се йому не повело ся. Всї думали тут про удаванє, про підступ, про злу волю злочинця; двох узброєних людий, лаючи люто, схопили його за руки і силою посадили на кулї.
Його напав страх, той уроджений страх жовтих тембляків, страх дичини перед стрільцем, миши перед котом. Лише з надлюдським висилком останнїх сил міг держати ся просто.
— В дорогу! — мовив бриґадир.
Він пішов.
Вся челядь господаря дивила ся, як він відходив. Жінки простягали за ним кулаки;
