„Незнання обставин призвело мене знову до перебільшування“, — це переконання ще зміцнилось підчас їзди. Коли вони проїжджали повз великий, похмурий будинок, що його барон оглядав з мимовільним респектом, інженер, показавши на кам'яного велетня, сказав:
„Лікарня. Не будь у нас шахт і фабрик, не треба б і половини її“.
Барон з недовір'ям поглядав збоку на свого супутника. Тон цих слів видавався йому надто гострий.
„Я не зрозумів гаразд“, — сказав він непевно.
Гострий погляд інженерових очей сковзнув по ньому.
„Уявляю“, — відповів він лише. Зараз же після того сказав він наче до себе. — „Місто має приблизно 200.000 мешканців, а в копальні є 900 робітників із родинами. Але копальня дає лікарні приблизно стільки роботи, як четвертина цього міста“.
Обличчя барона прояснилось, хоч не від радости.
„Тепер розумію, що ви сказали“.
„Це було тільки порівняння, що мені впало на думку“, — відповів інженер.
Барон, кивнувши мовчки, поринув у думки.
Авто мчало саме через міст, під яким ліниво пливла неглибока річка. Барон оглядав околицю: його перше вражіння було, що тут все брудніше, як де інде. Вздовж берега тягнулись довгі, чорні смуги, як закоптіла цвіль, що сюди загніздилася. Вона вкривала поверхню води тонким, масним шаром, вкрила тротуари, а тут, на передмісті, навіть будинки. Навіть сонячному світлу не щастило звеселити цю околицю; світло підкреслювало ще виразніше все чорне й брудне, що накопичилося на цьому місці. Барон помітив підчас їзди якісь плями, що виринали то тут, то там. Вони складались з якоїсь чорної, подробленої сухої маси, що під ногами прохожих і колесами возів та тачок поволі розпилювалася. З цих плям поширювалася курява на всі боки й одягала все в свій колір; мури, дахи, навіть повітря. Барон схопився мимохіть за горло, бо йому
