„Звичайно,“ — погодився кельнер, не зраджуючи, однак, зворушення, — „звичайно, це сумна історія. Але шахта лежить на другому березі ріки… туди далеко… і ми тут, у місті, бачимо цих людей лише тоді, коли є виплата. Ми не маємо з ними нічого спільного“.
Барон забув кілька своїх питань, що він мав на думці; бо відповіді, що він уже одержав, були занадто далекі від того, на що він сподівався.
„Гм!“ — кашлянув він. — „Гм!“
„Нам тут, у готелі, нема чого нарікати. Сьогодні вже замовлені шість кімнат. Все для кореспондентів. Один уже приїхав“.
„Гм“, — знову сказав барон. — „Більш нічого мені не треба“. — Розчаровання ще зросло після відходу кельнера.
„Я, може, я пересолив“, — сказав він. — „Скільки разів перестерігав мене батько перед моїм нахилом все перебільшувати. Що казав єпископ? Треба покоритися перед нещастям?“ — Так роздумуючи, пішов барон спати і спокійно заснув аж до ранку.
Найближчий ранок приніс несподіваного гостя.
— „Інженер з шахти хоче з вами говорити“, — сказав кельнер, встромивши голову крізь двері.
„Просіть його почекати хвилину, я зараз вийду“.
Барон швидко закінчив одягатися й вийшов. У коридорі зустрів він молодого чоловіка, що, очевидно, чекав на нього. За звичкою він допитливо оглянув цього нового знайомого.
Інженер був широкоплечий, присадкуватий.
Його маленькі, глибокі очі жмурились, наче від сильного світла, він повертався легко й ходив особливою, повзучою ходою.
„Директор прислав мене до вас“.
Вони представилися й стиснули один одному руку. Через хвилину сиділи вони в автомобілі і їхали містом. Барон мовчки оглядав прохожих; ні в їхніх обличчях, ні в рухах не помічав він того жаху, якого сподівався.
