Наступила загальна глибока, безнадійна мовчанка. Нарешті, почувся нерішучий голос:
„Кошти подорожі покриє, звичайно, правління?“
Мовчанка стала ще глибша. Коли вже ставало неприємно, сказав барон сквапно:
„Прошу не обмірковувати цього питання в моїй присутності. Покищо я зобов'язуюся покривати потрібну суму з власних коштів. Я втім я заздалегідь погоджуюсь на всі постанови зібрання“.
„Я, може, ми обійдемося одним членом комісії“, — сказав банкір підморгнувши ледве помітно голові. — „Якщо ви, пане бароне, вважаєте, що не зможете самі впоратися з дорученням, то зможете взяти помічника з правління“.
Ця розв'язка задоволила всіх, і по залі розлігся знову гомін задоволення, як раніш, після встановлення дивіденду.
„В такому разі дякую ще раз за довір'я до мене“. — Барон підвівся. — „Скільки сил моїх, дбатиму виконати покладене на мене завдання. Я тепер прошу заздалегідь вибачливо поставитись до можливих хиб у моєму звіті. Бачу, що пан директор хоче вже йти, отже і мені вже пора. До побачення, пане голово й ви панове“!
На поклони барона відповідали ввічливо, а дехто з присутніх вдячно поглянув у слід йому, коли він виходив.
„Розуміється, нам треба подбати про кошти на подорож“, — сказав банкір, коли за обидвома зачинилися двері. — „Пане голово, прошу запропонувати зборам встановити відповідну суму“. — Розпочалася затяжна й нудна дискусія. Нарешті, все ж таки договорились і присутні протягали заціпенілі кості з самовдоволеним почуттям, що це найкраща їхня постанова.
„Далі маємо пропозицію ухвалити суму на користь потерпілих гірників та родин тих, що, мабуть, загинули підчас катастрофи“, — почав знову голова. — „Можна запитати про вашу думку?“
Знову довга неприємна мовчанка. Чекали один на одного. Але ніхто не мав охоти брати слово.
