Спускаючись до шахти, робітники першої зміни допитливо поглядали один на одного. Гострий запах лоскотав їм ніс і стягував уста, а язик, рухаючись, натрапляв на зашерхле піднебіння, — все це здавалося їм підозрілим. Та проте провідникове обличчя було байдуже, і це заспокоювало людей, що нишком стежили за ним. Він нещодавно одружився, протягом року дістав невелику спадщину і мав надії на майбутнє, отже йому було що втрачати. Якщо б йому загрожувала небезпека, він би напевно якось виявив це. Крім того, майже сотня робітників була вже внизу, в штольнях, і стільки ж наверху чекало своєї черги спуститися вниз.
Тихий скрип коліщат спускового коша об підпорні рейки присипляв, а електричне світло під стелею жовтішало й блідло, що глибше вони спускалися.
„Копальняний газ“, — сказав півголосом один із найстарших робітників зміни, немов би для того, щоб побачити, яке вражіння справлять ці слова.
Провідник потягнув носом повітря; здавалося, він хотів переконатися, чи справді старий мав рацію.
„Ат“, — відповів він байдуже, потім ще кілька разів глибоко вдихнув через ніздрі повітря, і на хвилину непевний вираз майнув на його обличчі. — „Завжди дхне з 8-го хідника. Далі внизу нічого не помітно. Коли ми спустимось, я відразу ж протелефоную до машинового відділу, щоб пустили в хіднику вентилятори“. — Він сів на своє місце і тепер уже явно поринув у приємні думки, бо на його устах заграла щаслива усмішка.
Двоє з робітників, що пильно стежили за виразом його обличчя, зрозумливо кивнули один одному головою.
