шуміли в ухах, наводили сон. Перше зворушення заступило несміливе здивовання. Нещастя трапилось чужим людям, яких вони не знали, а про їхнє життя мали лише дуже недостатню уяву. Секретар дійшов до пункту про розподіл дивідендів, викликав на хвилину деяку, хоч і не загальну увагу. Нещасні випадки, думав дехто, покивуючи оспало головами. Чи ж газети не приносили щодня цілі шпальти нотаток про нещастя і злочини? Щодня тряплялось щось страшне, повідомляли про щось надзвичайне. Ці нещасні випадки були наче державна премія, що її неодмінно треба заплатити, жертва, що її людство мусить скласти на жертовнику індустрії, транспорту й винаходів, одне слово поступу, як це часто говориться.
Секретар розгорнув останню сторінку протоколу і підніс при цьому трохи голос. Це притягнуло увагу до властивої причини зборів. Неспокій, що може ще був, поступився місцем перед іншим почуттям: їм не залишалось нічого іншого, як спокійно й гідно перенести цей удар, інакше кажучи, вони мусили підготуватися до майбутніх втрат та неприємностей. Секретар закінчив протокол і відклав його на бік.
Барон і директор віддалилися в найдальший куток залі. Нагнувшись один до одного, обидва пани поринули в жваву розмову.
Після читання протоколу обрано двох панів на протоколянтів; вони, очевидно, вважали за велику честь таке велике довір'я. Перед тим, як молоток голови востаннє мав сьогодні стукнути, барон іще раз попросив слова.
„Пане голово, мої панове! Дозвольте мені звернутися до вас із запитанням, чи не є це до певної міри обов'язок акціонерів подбати за допомогу й порятунок? Мої панове, крім поранених і вбитих є ще вдови й неповнолітні діти, що втратили своїх природних опікунів. Мені здається, це наш обов'язок…“
„Пане голово!“ — Майор підвівся, і барон, збентежений цим втручанням, промимрив кількоро незрозумілих слів,
