„Я людина“, — відповів знову поранений. Наче защита проти себе самого й того другого, хапався він за ці одинокі слова, що їх міг ще вимовити його язик.
Божевільний вважав себе за переможеного, підвівся й побіг глибше в копальню.
Поранений здивовано дивився вслід йому; божевільний біг рачки. Легко й швидко зник він у захисній пітьмі й люто та погрозливо забурчав, опинившись у безпечному місці.
Поранений помилував небезпечного й запеклого ворога; це зрозумів він тепер, але не боявся й не шкодував цього.
„Я людина“, — промовив він голосно, наче виправдуючись.
Довге виття відповіло йому з пітьми.
Поранений знизав плечима й зупинився в хіднику. Як варта, стояв він тут годинами. Коли спека стала нестерпна, відступив він трохи назад, але не спускав вмерлого штайгера з очей. Він мав спопеліти, згоріти, пропасти без сліду. Ввесь час жував він шматок за шматком з куртки, підтримуючи цим свій організм, що поволі завмирав, і вперто та непорушно стояв. Але він шкодував, що не стягнув також чобіт з трупа; шкіра була певно травніша від матерії. Тепер було запізно. Полум'я лизало вже ноги трупа й звуглювало їх. Підошви відірвались від чобіт, голі ноги виглядали й кількоро хвилин виразно маячили на блискучій підлозі. Потім шкіра стала біла, як крейда, тріснула і почорніла, і з ніг лишилась жменя сухого, смердючого попелу.
Полум'я підповзало ближче, на мить зупинилося перед новою жертвою і пожерло її. Певно й не поспішаючи охопило полум'я трупа, і через кілька хвилин діло знищення доконано. Тихо зашкварчіло в розпеченому попелі, де лежали останки, і ледве помітний вогник спалахнув над ними в полум'яній атмосфері. Купка попелу з легким сичанням впала на землю.
