Враз божевільний зупинився й почав скавчати, як собака.
Поранений був на це приготований, він хотів себе навіть умовити, що він чекав на це.
„Що з тобою?“ — запитав він тихо.
Пораненому здавалося, що він чує якийсь особливий запах. Горішній шар повітря був повний газу й випарів, але нагнувшись, він помітив певну зміну. Від землі до височини грудей повітря було чисте, вище плила нова течія, що запаморочували його, коли він забагато її вдихав. Він обмірковував, чи йти далі, чи ні. Він знав, що ця блуканина в пітьмі нарешті зламає його енерґію й подолає його, коли нічого не трапиться. Вчепившись пальцями в руку божевільного, він потягнув його за собою. Він хотів бачити, знати, де він. Цього він потребував, щоб не впасти без сили і не чекати, як той невідомий там, у пітьмі.
Пройшовши кількоро кроків, поранений побачив недалеко слабий відблиск. Він зміркував, що наближається знову до полум'яного моря, і гадав, що він у головній штольні, проте йшов уперед. Якась дика цікавість охопила його, він мусів бачити, скільки захопило вже полум'я.
Через хвилину стояв він перед просторою площею. Кількоро годин тому його огорнув би жах, він сховав би обличчя в долоні перед тим, що тут побачив. Тепер він нахилився лише з іще більшою цікавістю вперед і дивився на землю коридора, освітленого багряним блиском.
Наполовину спалений труп коня лежав поруч переверненої вагонетки. З-під коня стриміли ноги погонича. Далі щось з 20 людей купою відкинуло до стіни. Гарячий вогняний вир схопив їх і в мить втиснув їх у гору. Він повідривав їхні руки й ноги розчерепив голови й вичавив нутрощі. В ямах стояли калюжі крови, а на них утворилася чорна кора, стіни оббризкало мозком. Усі ці трупи зібгало в одну безформну масу.
