„Що тобі в тім? Я зламав обидві ноги й не можу рушити з місця. Якщо хочеш мені допомогти, то поклади мене трохи далі від дороги, щоб мене тут не розтоптали“.
Поранений схилився, щоб уволити його волю. Стогнучи попробував він відтягнути на бік невідомого, але він побачив, що на це йому не вистачає сил.
„Ну, ти, поможи мені“! — звернувся він нетерпляче до божевільного.
„Дай мені спокійно померти!“ — відповів той, наслідуючи голос невідомого.
Пораненого пройняв жах.
„Замовчи!“ — зашипів він. Потім гнівно вигукнув у пітьму: „Ти не смієш таке говорити!“
„Про що ж тепер говорити?“ — гірко сказав невідомий.
Поранений оглянувся й помітив слабкий, ледве видимий, відблиск далеко в штольні. Якусь хвилину стояв він безпорадно; хіба ж він прийшов не з того боку. Та, заплутавшись у всьому, що він тільки но пережив, згубив він знову свій глузд. В пітьмі живуть страхіття й потвори, але там, ззаду, було світло. Не думаючи над своїм учинком, він поспішив на світло.
Скоро почув він, як він наступає на м'які тіла і як ноги його плутаються серед членів померлих, і він зупинився, затаївши подих. І тепер він побачив його. Світлова пляма — це був поворот. Отже, він біг на цю ранішню зорю. Звідти, звідки він прибіг, ця пляма виглядала немов голівка шпильки, тепер вона була завбільшки з руку. Полум'я дряпалось по стінах і вже досягнуло повороту. Небезпека наочно зростала.
Поранений захитався безпорадно. Тепер він знав, як людина божеволіє. Він почував сам, як там, всередині його мозку, починає псуватися механізм. Очі йому наполовину повилазили, і з хриплим криком стрімголов понісся він хідником униз.
Кахикаючи, він зупинився в пітьмі й тиші. Чи був він самітний в цій проклятущій копальні? Чи були тут
