здавалась хоробливою, — він бачив усе, що творилося навколо нього. На східцях одного будинку сиділа жінка. Перед нею стояв кошик з помаранчами. Пристаркуватий, гарно зодягнений пан, що так жваво заговорював до жінки, ледве чи довідувався за ціни. Крізь випадково відчинені двері ресторану доносилась музика. На честь багатозначної події, що приніс день, грали національний гімн, а охриплі голоси підтягували. Алькоголь і тютюновий дим сповнювали повітря. Десятьма кроками далі п'яний чоловік розважався з двома нічними повіями. Не зважаючи на свій затуманений мозок, він, з видом фахівця, міркував, триматися йому маленької схудлої брюнетки чи великої розкішної бльондинки.
Барон пішов далі. В маленькому скверику, що оточував статую верхівця — пам'ятник якомусь великому королеві, він спинився. Міркувати більше, замислюватись далі над порівняннями й висновками він цілком втратив охоту. Він звів свій погляд, як це роблять у безнадійному розпачі, на засіяне зорями небо, шукаючи інстинктивним пориванням розв'язати велику загадку, що була понад ним і поза його власним я.
„Куди ми йдемо?“ — запитав він.
Там угорі, в безмежній далечині понад людьми-дітьми, що завжди помиляються, сяяли зорі: для земного мандрівника яскрава провідна стежка до вічного першоджерела, для дослідника — нові світи з новими змаганнями.
Наступний день прийшов з ясним сонцем і вітром. На вулицях, як завжди, панувало життя й рух. Барон довідавшись, якою вулицею проходитиме робітнича демонстрація, подався завчасно на передмістя, де мали проходити робітничі маси. Він обрав собі місце у підніжжя гори і став поруч кількох бюрґерів, що так само чекали.
Вдалечині залунала музика і з-за пагорбка замаяв перший червоний прапор.
