дозволила вона вести себе, встромивши впертий погляд на чоловіка, що ніс її обох молодших дітей. Коли вона в кімнаті тупо й апатично спустилась на підлогу, барон поклав її в пелену оплачену умову на кватирю й трохи грошей. Вона цього не помічала і цілком механічно прикривала шаллю виснажених дітей.
Добродійник, заплативши носильникам, що пообіцяли йому акуратно повносити речі до помешкання, пішов геть.
Його найближча дорога лежала повз крамниці, де торгували ковбасою. Крамниця містилась унизу вулиці, за великими освітленими шибками. Перед самою крамницею стовпилась маса людей.
„Я бачив сам, як він її взяв!“, — кричав, тремтячи від обурення, якийсь голос.
„Так, але коли б ви тільки послухали, що бідний ледар цілий день нічого не мав попоїсти“, — проговорив спокійніше хтось інший.
„Він вкрав ковбасу, кажу вам. Ви, може, хочете, щоб красти було дозволено?“.
„Ні, я тільки кажу, що хлопець вже довгий час нічого не мав їсти“.
„Ви, може, гадаєте, що я всіх волоцюг повинен годувати? Тоді мої власні діти швидко можуть померти з голоду. Зараз я піду з лобуром на поліцію“.
Барон втрутився до балачки, з неї виходило, як чесно доповідали п'ять або шість чоловіка, що хлопець украв ковбасу й дав утікача. Він був надто безхитрий чи голодний, щоб далеко тікати; він зупинився тут же, щоб спожити свою здобич. Вони його в одну мить зловили й тепер хочуть віддати до поліції. Барон заявив, що він готовий заплатити за ковбасу. Крамар миттю зняв перед ним капелюша, навколішня маса висловила задоволення, а втішений злодій знову взявся уминати ковбасу.
Барон заплатив і запросив хлопця йти з ним. Вони зайшли в булошну й швидко вийшли звідти навантажені різними пакунками.
