хотів усе впорядкувати інакше. Він вірив, що злидні, нещасття, злочин і т. д. можна знищити, і коли він потім почав витрачати на це гроші, родичі помітили, що він божевільний, і посадили його сюди. Тепер йому багато покращало, він завжди тихий, спокійний і цілком безпечний“.
Барон, віддаляючись, здійняв свого капелюша перед божевільним. Чоловік цього не помітив, нерухомо, як і перед тим, встромив униз свій погляд. Сторож посміхнувся, вважаючи привітання за жарт.
Притулок містився на другому кінці міста, і барон попрямував до єдиного візника, що стояв надворі перед будинком для божевільних. Коли він назвав місце поїздки, візник оглянув його недовірливо й неввічливо пробурмотів:
„Ви, мабуть, теж один із інспекторів, що наглядають, щоб вони не багато їли?“.
Барон, посміхнувшись, відповів:
Ні, я їду туди, щоб допомогти одному незнайомому“.
Недовір'я візника помітно збільшилось. Він, очевидно, міркував, чи безпечно везти такого незнайомого, що вийшов із будинку божевільних і говорить отакі чудернацькі речі.
„Вперед“, — сказав барон, якому здавалось, що кучера більш ніщо не може вивести з рівноваги.
Та, кого він шукав, була у флігелі, де жили психічно-хорі. Служниця, що його прийняла, мала гострі риси й незграбні рухи.
„А, так, дівчина“, — сказала вона, коли барон повідомив про причину своєї візити. — „Здоров'я її кращає й вона швидко зовсім видужає“.
“Бідолашна“.
Служниця зрозуміла цей напівмимохітний вираз, як вислів законного співчуття, що ні дочого не зобов'язує. Вона зрозуміло посміхнулася й сказала:
„Лікар, що її оглядав учора сказав, що все трапилось через порушення нервової системи. Відсьогодні
