можливо, що вже завтра прийде черга для кількох сотень піти тим же шляхом. Ті, що їм дозволили залишитися, мусіли бути надто вдячні й покірливі, бо зима загрожувала нестатками й морозами, сподіватися десь на іншу роботу було марно.
Барон глянув навколо себе, до його вуха донісся звук, схожий на придушене хлипання. Молодий інженер зробив усе, що міг, щоб оволодіти своїм зворушенням, він закусив губи і витримав допитливий погляд. Барон повільно схилив голову: він зрозумів інженерів погляд і, піддавшись якомусь імпульсивному почуттю, простягнув йому руку.
Інженер здивовано глянув йому в обличчя.
„Дякую… на їхньому місці“, — випалив він і простягнув руку. Міцно стиснувши баронові руку, він крутнувся на каблуках і швидкими кроками подався геть.
Барон поглядом стежив за широкоплечою постаттю. З його ходи й того, як він тримався, було видно, що ця людина мала певне рішення й обрала собі певний шлях. Барон повільно пішов позаду. Він відчував певну заздрість до інженера. Він пригадав, як його намір порадити й допомогти нещасним підо впливом брутальної дійсности зійшов на нівець. Він здався собі такий даремний і смішний, жалюгідний. Поблизу він зустрів директора.
„Ви напевно вже чули?“ — запитав він похапцем, побачивши, що барон зупинився.
„Звичайно“, — відповів той, хоча й не знав, про що той думав.
„Я вважав за найдоцільніше зректися посади; моє здоров'я похитнулось, так… так…“ — Він зробив рукою рух вгору, і барон з цього вивів, що директор належить до тих щасливих, що вірять у провидіння і за все покладають на нього відповідальність. — „Але я все таки добився, що правління призначило певну суму, щоб розподілити між родинами загинулих. Це справить добре вражіння“.
