Чоловік розглядав свою опечену руку, понюхав безглуздо повітря і зробив кілька кроків наперед. Його ноги наткнулися на щось, що лежало на дорозі. Він зупинився й даремно силкувався здати собі справу з оточення. Його повіки дрижали на закривавлених очах, і він безнадійно схопився за голову.
„Що… що?“ — бубонів він нестямно.
До його вух донісся протяжний зойк, сповнений невимовної муки.
„Я згорю“, — зашипів хрипло він. Найближчої хвилини голос його потонув серед гірких стогонів і придушених викриків жаху.
В очах чоловіка майнув майже розумний вираз. Як же це сталося? Чи не загорівся копальняний газ і не втягнула його ця шумлива течія в головний хідник? Де ж були люди з його зміни? Де три провідники і всі інші? Тої самої хвилини відчув він огидливий сморід смаленого м'яса і звуглених членів і знав уже відповідь. І лише тому, що четверо чи п'ятеро впали на нього, він може завдячувати, що був ще живий. Широко розплющеними очима, одубілими від жаху, поглядав він навколо. Слабкий відблиск, що полискував з якогось пункту за поворотом, освітлював хідник своїм тремтливим і непевним світлом, і він побачив купу безладно переплетених мертвих. На одному місці лежало не менше як 10–12, і звідти лунали безугавно зойки, що рвали серце на шмаття. Отже там, серед мертвих або під ними, лежав хтось живий, і перша думка чоловіка була допомогти йому. Похапцем скинув він трупа, що лежав зверху. З глухим звуком останній упав на долівку. Несподівано врятований підняв свої руки, щоб поглянути на них. Він побачив, що на внутрішній частині вони були цілком попечені, і він зрозумів причину болю, що його він відчував, коли до чогось торкався.
„Я задихаюсь“, — важко і ледве чутно хрипів той під купою трупів.
