знаходили відданих слухачів, і затихали ті, що їм наказано мовчати і яких заглушував крик інших.
Але тих, що їх найжорстокіше переслідували сучасники, потомки вважали часто за видатних; тимчасом найближче покоління байдуже відверталось від тих, що до них з глибокою пошаною прислухались батьки. Невтомно, з бадьорістю духу, що багатьох турбувала й освіжала серце невичерпним надхненням, маси линули далі то в тому, то в іншому напрямку. Надії на обітовану чарівну країну їхніх мрій несли їх вперед і сповнювали їхні смертельно знесилені серця новими силами. Десь у невідомій далечині, безмежній у низці майбутніх поколінь, розпізнавали її їхні погляди. Ніхто не знав, де вона лежала, ніхто не знав дороги, що вела до неї, але всі линули далі, далі. По той бік гір, що загороджували їм перспективу, манячила ціль, і людство мандрувало вперед — з рожевою надією, часом з неспокійним смутком — назустріч тій мрії, що завжди була недосяжна. Але колись пізніші покоління все таки милуватимуться з чуда, довге мандрування через пустелю помилок скінчиться й ощасливлені очі побачать розкіш…
„Ви вже дома“, — сказав старий юрист і подав йому на прощання руку.
Барон, зіщулившись, глянув розгублено навколо себе. Він стояв перед банальним будинком готелю одноманітної великоміської вулиці.
„Так, звичайно“, — промив він, — „ми вже прибули“.
Прощаючись, вони ввічливо вклонились один одному. Старіший з сумною запитливою усмішкою в очах, а другий, — знизавши вибачливо плечима. На горі в своїй кімнаті барон заглибився в читання газет, накопичених на його столі. Вони гучними голосами промовляли до сучасників.
Після двогодинного перегляду газетних шпальт, він надибав на маленьку замітку, яка повідомляла, що уряд пильно стежить за ходом щойно вибухлого страйку й має намір негайно вжити запобіжних заходів,
