На вулиці він сказав уривчасто, ніби йому слова напів-мимохіть вихопилися з уст: — „Я ніколи більш не піду до церкви“.
Старий юрист допитливо подивився на нього своїми неспокійними малими розумними очима.
„Ні, ні“, — сказав барон таким тоном, що не терпів жадних заперечень. — „Інакше я загублю швидко останні рештки віри, що в мені ще затрималися і які я хотів би зберігати надалі“.
Старий юрист спостеріг схвильовання свого супутника й побачив, як недоречно було б дискутувати з цього приводу. Велично й спокійно йшов він далі; барон слідував за ним, не запитуючи, куди він його веде.
Від церкви, що її дзвіницю барон, глянувши назад, порівняв майже вороже із задубілим піднятим угору вказівним пальцем, вони повернули в одну з маленьких суміжних вулиць.
„Безперестанний дощ стихнув. Маленька прохідка перед сніданком не зашкодила б“, — сказав старий юрист приязним тоном. Він рішив торкатися лише байдужих справ, поки барон знаходився в його теперешньому настрої.
Барон ішов мовчки поруч нього. Він був надто втомлений задля того, щоб говорити, і відчув слабке почуття вдячности старому, що його властивостями були розсудливість, доброзичливість і ласкавість.
Через чверть години обидва чоловіки вже йшли вздовж широкої вулиці, що своєю простолінійною модерністю справляла сумне вражіння. Високі п'яти й шостиповерхові будинки виглядали безрадісно подібними. Барон думав, що він із вулиці може бачити, як кожна кімната в тисячі помешкань була одинакової величини, мала одинакові шпалери й меблі. Вся вулиця являла собою звичайнісіньку спекуляцію робітничими помешканнями, що завдяки одноманітному матеріялові й омебльованню була дуже поширена. Все багатьма
