Страйк став сторукою потворою; досі ця потвора користувалася лише одною рукою, тепер вона витягнула другу руку, і від її стиску, немов від параліжу, завмерла промисловість цілої країни.
В проміжний час трапились різні події на тій копальні, звідки вилетіла перша запальна іскра. Після тої ночі палкого вибуху й лютого нищення настав сірий і сумний день. В робітничих бараках панувала мертва тиша, якесь справді жахне мовчання. Ніхто не залишав свого злиденного кубла, ніхто не ступав по тонкій підлозі, не було чути жадного шелесту. Перед обідом картина змінилась. Будинок оточило військо, і поліція почала трус у помешканнях. Гістеричну дівчину винесено й посаджено в карету — напевно, щоб відвезти до будинку для душевнохорих. Ніхто не мав часу турбуватися її долею, ніхто не запитав про неї. Робітник, що на краю копальні перераховував товаришів, нарешті сам показав на себе й був заарештований. Його вважали за привідцю, і поліція зяпевняла, що його суворо покарають. Ніхто не жалкував за ним, кожний думав лише за себе, турбувався виключно власною долею. Люди мали тільки одне бажання: хай ці люди, що так упевнено й владно поводяться в їхніх помешканнях, якнайшвидше виконують своє доручення і знову заберуться геть.
Менш як за годину оборонці ладу скінчили обхід бараків. Вони спіймали ще кількох „злочинців“ і відвезли їх разом із хорими, а також кількома осиротілими дітьми, що їх ніхто не хотів узяти до себе. Після цього поліція забралася геть.
Але, як тільки загроза минула, в бараках знову прокинулось життя. Гупали двері, під важкими кроками скрипіли східці й підлога, лунали глухі полоси й дзвінкі вигуки. Всюди купчилися гуртками чоловіки і з запалом
