себе спокусити чимсь. Якийсь час вони шептались між собою, але потім остаточно забули про це і знову втягнулися в щоденне життя. Їсти й спати, щоб знову сил набрати; знову вставати, щоб вугілля довбати. Ніколи нічого бо іншого.
Та сьогодні вони побачили, куди призвела їх ця недбалість. Спочатку треба врятувати життя, а потім вони вже поквитаються. Мовчки, але непорушно поклялися вони в своїм серці вимагати на майбутнє свого права: безпечности для тіла й життя.
В головній штольні лютував дикий шум. Майже похмуро дивилися вони один на одного. „Що за божевілля? Хто може провадити таке господарство? Звичайно, копальня горить — це певна річ“. Та найнебезпечніший був, однак, божевільний жах, що спонукував людей до нерозважних, небезпечних кроків. За небагатьма винятками, вони всі були старі, досвідчені робітники, бо молодші шукали щастя деїнде. Молодь вважала становище на копальні за нестерпне. Аджеж платня була така мала, та й поводження могло бути далеко краще. А чи було краще в іншому місці? Скрізь і всюди було те самісіньке…
Шум в головній штольні щораз більшав. Грубі голоси вигукували лайки й закиди, не бракувало й бійки.
„Ах, так, штайгер унизу“, — думали старі.
„Ага, цілком справедливо буде, коли дехто йому порахує ребра. Він цього таки заслужив, і йому таки треба як слід дати хльосту, як тільки вони самі в стані будуть опанувати себе. Хіба ж це не був той штайгер, що лупцював направо й наліво. Та й ми самі ще дещо додамо, як вийдемо назверх…“ Але тепер вони вже досить розуміли й відчували всі, як небезпечно було міркувати в їхньому становищі. Їм якнайскорше треба було зайнятися чимсь іншим і уникати таких думок. З цим надходив до них жах, і, коли він охопить їх, тоді вони пропащі. Там, на землі, напевне, помітили вже
