їй очі; мимоволі вона полохливо подалась назад. Але задній натовп із темряви тиснув на передніх і штовхав нерішучих іти вибраною дорогою. „До машин!“ — ревла сотня голосів. Людей опанувала настирлива думка, примусове уявлення втялося їм у мозок і не хотіло випускати їх. Чоловіки, жінки й діти сунули майданом і топтали квітникові клюмби. Вони відчували злісне задоволення, ступаючи по м'якій, пухкій землі, і з насолодою прислухались, як під ногами хрустіли й ламались напіврозквітлі викохані рози. Але те, що вони об колючки подряпали до крови собі руки, показалось їм за напад від власника кущів; це розлютило їх, і вони заголосили від ран і болю.
Безпорядною валкою вони посунули майданом до головних воріт. Предмет їхньої ненависти був там, по той бік; їм усміхалася помста й штовхала їх далі вперед.
Просвистів у повітрі перший камінь. Дванадцятирічному сміливому хлопцеві спало на думку загасити лямпу, що загрожувала їм бути пізнаними, а можливо, і іншими небезпеками. Камінь не влучив, але двадцять інших глядачів бачили це, і їх опанувало непереможне бажання зробити це влучніше. Зараз же після цього скло на лямпі розлетілося на дрізки, але сама лямпа залишилася непошкоджена. Посвист, сміх і глузливі вигуки змішались у повітрі, і ще лютіше засвистіло каміння. Лямпа з брязкотом розлетілася, і розпечений дріт поволі згас. Залунали радісні вигуки — досягнуто великої перемоги.
Тимчасом у конторі дзвонив безугавно телефон. З міста викликано поліцію й військо. Директор розгублено бігав по кімнаті, плачучи й ламаючи від розпачу руки, а вслід за ним носилася його жінка. Два малі його сини, що їх він любив понад своє життя, плакали в куточку на канапі й тулилися один до одного.
Батько, що звичайно все вибачав дітям, тепер, роздратований, посварився на них ціпком, щоб вони припинили своє „недоречне голосіння“. Вони намагалися
