„Вони порізали кишки“, — оповідав чоловік, — „я біг сюди і…“
Від обгородженого майдану перед конторою чулося дике виття. Люди в машиновому будинку вмить зрозуміли становище й кинулися надвір. Коли вони через хвіртку в паркані вийшли на майдан, шахтарі з другого боку навалою бігли до будинку. Розлютована юрба, що її опанував інстинкт нищення, порізавши кишки, шукала нової потали. Лявина котилася і власними силами вже не могла зупинитися.
Крізь загальний гамір пролунав вигук:
„До машин!“
Юрба відповіла виттям, сповненим ненависти й болю. Жінкам спав на очі спусковий кіш, який щодня спускав їхніх чоловіків у глибину й підіймав знову назверх. Діти пригадували все, що вони чули про копальню з її пітьмою, вугільним порохом і отруйними газами. Чоловіки думали про те, як вони завжди корилися й служили цим гуркотливим коліщатам з добре намащеними осями, а вони так безжально шматували всіх, хто їм попадався. Як часто, сидячи в спусковому коші, вони міркували й запитували себе, чи витримає дротяна линва й чи надійне коліща, що по ньому вона спускається. Всі нещасні випадки й небезпеки, що їм загрожували, стали вмить перед ними, і вони відчули жах від тисячних спусків і підіймань.
Все, що за звичаєм здавалось їм буденним і природним, чого вони навіть не відчували, набирало тепер інших форм і набувало нового значіння. І хіба тепер не лежали їхні товариші покалічені або мертві там, у глибині? Ненажерливим вогнем вибухла в них ненависть проти копальні, що грабувала й нищила їхнє життя й сили. Все в них клекотіло одним спільним могутнім почуттям і жадобою помсти й нищення.
Електричне світло, що холодно й ясно освітлювало майдан, на хвилину спинило юрбу. Вона прийшла з ночі й пітьми, її поривання були неясні, і світло сліпило
