„Це не може бути дощ“, — промовив він, мимохіть знижуючи голос, ніби перед невідомою загрозою.
Інженер підняв ліхтар вище, щоб збільшити навколо освітлення.
„Я нічого не бачу“, — промовив він здивовано.
До них наблизився один із міських робітників.
„Це люди, вони біжать… сюди… багато…“
„Ви маєте рацію“, — через якусь хвилину промовив інженер. — „Це ноги, що місять глину, ніби велика череда худоби“. — Він поглянув запитливо на своїх помічників, що зустріли його погляд також із німим здивованням.
„Що можна…“
„Гасіть лямпу!“ — перебивши його на слові, крикнув, поспішаючи, пожежник, а інженер ще перед тим, як подумати про значіння почутого, загасив лямпу.
Вони чули щораз виразніше тупотіння багатьох сотень ніг і, призвичаївшись до пітьми, помітили темну масу, що швидко наближалася до них. Їхнє мовчання, їхня згуртованість були жахні. Не тямлячи себе, інженер схопив за руку пожежника й потягнув його за собою за паркан до входу в копальню.
Мовчазна темна маса була тепер біля кишок. Кількоро з передніх лав спіткнулися, а інші попадали через них. Прокльони й злісні вигуки стали голосніші, чулося хвицання рук і ніг. Але, заглушуючи всякий гамір, донеслися переможні численні вигуки радости:
„Кишки, кишки!“
Палкі голоси віддавали накази. „Ножі… отак!..“
Інженер і його обидва помічники тепер догадались.
„Що ви, сказилися? — гукнув інженер. — „Подумайте, що ви робите!“. — Ніхто не звертав на нього уваги, і тоді він ухопився за чарівну формулу й крикнув:„ —Це ж чужа власність“.
Його слова губилися в загальному гомоні й гамірі. Хоча він нічого не міг бачити, для нього було ясно, що тут діялося. Усюди плескотіла вода, і в повітрі
