„Дивіться… дивіться… Огонь і воду…“ — вила хора в нападі нових корчів.
„Дай їй чогось випити! Невже у вас немає якихось ліків?“ — запитав нетерпляче чоловік із дверей.
„Звідки ми можемо мати для цього гроші?“ — промимрила собі під ніс жінка.
„Так, звідки? — промовив тихо без жадного наголосу чоловік і пішов геть.
Несподівано хора стихла, так ніби присутність сторонньої людини заспокоїла її нервову систему. Плач дітей поволі також стихав; знесилена жінка, охкаючи, впала на стілець.
В бараках чулась метушня: бігали босі ноги по холодній підлозі, похапцем одягались люди, крізь тонкі простінки звучали запитання й відповіді, пересовуючи, гримали меблями. Освітились усі вікна. Від лементу й метушні прокинулись і в сусідніх бараках. Скрипіли двері на заржавілих петлях, і голосні поклики лунали пр коридорах.
Була безпросвітня ніч, періщив дощ.
„Що трапилось?“ — прокричав десь один голос.
„Вони заливають водою копальню“, — пролунала відповідь, і догодливі голоси понесли ці слова далі вздовж бараків.
З другого боку почулись глузливі поклики й недовірливі заперечення. У відповідь на це пролунали палкі запевнення; від будинку до будинку гасали чоловіки й жінки, здебільшого напіводягнені й простоволосі. Перехрищувались запитання й відповіді, викликаючи заколот і роз'ятрення. З будинків повибігали діти й змішалися з дорослими. Незвичайність подій схвилювала їх, зробила боязкими, а фантазія малювала їм низку жахних картин. Плачучи, тиснулись вони до своїх матерів, просили захисту й допомоги; їхнє жалісне квиління викликало хвилю обурення й роз'ятрення серед присутніх.
„Але йдіть но, це ж неправда“, — продзвенів один голос крізь невиразний лемент.
