поділяли його почуття, бо всі вони справляли якесь незадоволене вражіння.
„Підете ви зі мною?“ — звернувся барон до шефа контори.
„Ні, я хочу почекати на салдатів Потяг має прийти за кілька хвилин. Власне, вони мали ще вчора прибути, але…“
„Салдати?.. сюди?.. але в зв'язку з чим?“
Певно, двадцятеро із присутніх почули його запитання, але не відповів ніхто. Присутні знизали плечима й можна було досить ясно помітити, що деякі взагалі не розуміли зв'язку. Ніхто не хотів сюди салдатів, але прибуття їх було незаперечний факт.
Барон був вражений. Ця загальна мовчанка здалась йому за обвинувачення. І хіба оцей запобіжний захід — покликання озброєної сили — не є мовчазне визнання власної відповідальности?
Не встиг барон розібратися в своїх думках, як поблизу від вокзалу зупинився потяг.
Салдати мовчки висіли з вагонів і вишикувались на колії. Не було чути жадної голосної команди й люди уникали всякого брязкоту зброї. Було щось таємниче в цих людях, одягнених в уніформу, що порядкувались десь там у пітьмі.
З мовчазним підкресленням своєї гідности стрункою ходою через перон пройшов офіцер і зник у вокзальному будинку. Але він швидко повернувся назад, і через хвилину почулося тупотіння салдатських кроків. Дедалі воно тихшало й нарешті швидко зовсім ущухло.
Проти власної волі у присутніх на пероні складалося вражіння, що тут діялось щось таке, що за всяку ціну хотіли затаїти. Гарно зодягнене панство мимоволі купчилося щільніше, ніби воно відчувало якусь загрозу. У всіх були серйозні обличчя, дехто похитував головою.
Якраз, коли останні салдати проходили через ворота залізничого паркану, розітнувся пронизуватий свист кроків за двадцять за вокзальним будинком і задерикувато
