цього не зумів ніхто в цілому краю. А в іншому так само“.
Останні, що йшли саме через ворота, чули цей крик. Вони оглянулись. Між ними був і барон. Він зняв капелюша й помахав ним приязно робітникам.
„Вони хочуть нам подякувати браві хлопці“, — сказав він. Він знову замахав капелюшем, бо бачив, як чимраз більше темних постатей тиснулося в дверях машинового будинку.
„Самі солідні й певні люди“, — пояснив йому перший інженер. — „Ми дібрали собі їх дуже старанно“. А коли барон здивовано поглянув на нього, він додав: — „Першого-ліпшого ми не можемо сюди допустити. Є багато незадоволеного елементу, пане бароне. Сьогодні робітники вже не ті, що були за моєї молодости“. — Він знизав плечима, наче хотів сказати: але цього не можна змінити.
Ворота замкнулись за останніми. Робітники стояли ще коло машинового будинку і вперлись очима в замкнені двері.
„Ви бачили?“ — запитав один.
„Звісно! Вони ще й насміхались з нас“, — пробурмотів другий.
„А як вони сміялися!“ — додав третій. — „Я чув аж сюди“.
„Смійтесь, смійтесь“,- — просичав молодий чоловік. — „Хто сміється останній, той сміється найкраще“.
На площі перед будинком управління чекали автомобілі і панство прощалось. Барон, що заступав найвищі інтереси нашого часу, тобто економічні, скористався з нагоди і дякував людям, що лише з шляхетного пориву свого серця прибули сюди допомогти ближнім. Він бачив у їхньому енергійному виступі і їхній відвазі доказ, що вони не були виродками своїх лицарських предків. Він був не менш зворушений своїми власними словами, як їхніми самовідданими вчинками, що їх побачити дозволив йому щасливий випадок. Поки вони
