біт, але він не налазить). — А тут тобі чобіт не налазить, хоч розірви!
Шило. — От, тепер би й сметанки; тільки по першій не закусюють. (Наливає). — А по другій пилоб і ледащо, аби було за що! (Піднімає чарку). — Ну, хай же наші дворяне будуть тверезі, не пяні, а нам сіромам, аби заснути дома…
Шпонька. — Ну, хтож його видержить таку муку?
Шило. — Справедлива животкова, як масло. (Ставить на стіл).
Степан. — (Спльовує). — А, чисто кишки витягне; хоч би рушав далі, а то чого доброго цілу ніч тут прочоломкається з чаркою, то моя справа вийде на кепське…
Голос Андрія — (з надвору). — Геть од наших коней далі.
Голос Гаврила. — Тю! А ти не підходь до наших санок!
Андрій. — Та вони тільки курям на сідало.
Шило — (сміється в голос).
Шпонька — (бє кулаком об стіл). Ну, хутір продам, всього збудусь, а засужу вас обох розбішак, в кайдани замкну!
Шило — (свистить). — Фю! Фю!…
Гаврило — (вбігає). — Там, пане, той розбішака розламав чисто наші санки.
Шпонька — (схоплюється). — Бий його моєю рукою!
Гаврило. — Та ще, каже, підете пішки, бо звикли.
