віссю, та сюди! Вони там до світа возитимуться, а ми тут на самоті з кралею може до чогось добалакаємось. — (Озирається). — Та тут хтось є? А, лихо його матері! Ще здається пан з нашого села? Набреше бува жінці… Краще не здибатись з ним. Полізу хиба на піч та рядном вкриюся. (Нишком злазить на лежанку й вкривається рядном.)
Шпонька — (почув, що Горпина дверима стукнула). Це ти, серденько? А що?
Горпина. — Сказано і крапельки нема ніде, та мій чоловік от-от-от мусить бути, почекайте вже!
Шпонька — Ай-ай-ай! Колиб ти перепілочко знала, як мені хочеться! — (Прислухується) А цить, чи то не Панас їде? — (Потирає руки.) От до речі!.
Горпина. — (Заглядає у вікно) — Ні, це кіньми, а не волами… (Чути голос: „Дивись же мені, горячими коней не напій!“) Це пан Шило!
Шпонька. — Хто? Він? (Бігає по хаті і зазирає в вікна й двері.) — Га? Оце так! Кудиж мені дітись? — (Кричить.) — Гаврило! Гаврило! Запрягай коня!
Горпина. — Куди це ви, паночку? Що це ви? Чого тікати? Та й санки ж поломані!
Шпонька — (Кричить) — Не хочу я з тим иродом, христопродавцем бачитись! — (Силкується натягти чобіт й скаче по хаті) — Гаврило! Натягай чобіт! Ач, шельмені! Як треба, то й не лізуть! Деж кожух мій? — (Хапається й надіває на виворіт) — Деж та шапка, Господи?!
