Горпина. — Ох, моє лишенько! Таке страшне кажете, та ще проти ночі! Що з вами сталося?
Шпонька. — А ти ще не знала, серденько, який я сердитий! Е, зі мною не шуткуй; я такий, що бррр!..
Горпина. — Цур вам. Я до вас тепер і підступити боятимусь.
Шпонька. — Ну, тобі, перепілочко, підступити безпечно.
Горпина. — Ні, годі; ще й мене застрілете! І що й вигадали? І де б вам з паном Шилом посваритися? Сказано — приятель…
Шпонька — (знов з серцем). — Який він мені приятель? Був кажу, колись, а тепер… тьху! Собака от що…
Горпина. — Та чи ви справді, чи в жарт? Я й не второпаю…
Шпонька. — Навспряжки, навіки…— (Ходить посатанілий) — Я його засужу того христо-продавця.
Горпина — (сплеснувши руками) — З паном Шилом позиватись?
Шпонька. — З ним! Хутір продам, а таки того чортячого виродка в саму Сибір запроторю. — (Бє об стіл кулаком). — Побачимо, який ти дворянин. Твій батько — пришлець! От що!
Горпина. — Та з чогож сварка у вас? Як діло було?
Шпонька. — А ось як: — (виймає шклянку й нюхає покволом, трошки отишений). — Приходить до мене сьогодні отой (плює): „ну, каже, рушаймо, пане Йване, на зайців: перша пороша добра“. — „Рушаймо, кажу, який мене біс в хаті держить“… Запріг він санки, взяв я свого Хапая… знаєш? — (Горпина крутить головою). — Не знаєш?
