Ой, Боже наш, Боже милостивий,
Що породились в світї нещасливі!
Ой, хотїли ми землї заслужити,
Аби в вольности хоч віку дожити.
Служили ми вірно на землї, на морі,
Тепер зостали ся нагі, босі й голі!
Дали нам землю від Днїстра до Богу,
А границею по бендерську дорогу.
Дарували землї, ще й три широкі лимани:
„Ловіть, хлопцї, рибу, справляйте жупани!
— Ой, либонь жупанів вже нам не носити,
— Колиб хоч нам свити собі заробити.
Дала судариня та й велїла відобрати,
А нас Чорноморцїв в рекрути забрати
Козаки-ж сеє почули, стали утїкати,
Стала судариня та на них гукати:
„Ой, не утїкайте, славні Чорноморцї,
Ой, я не велю вас у рекрути брати!
— Ой, нї, не можна вже себе спинити,
— Було степів на троє наших не дїлити!
Сила Запорожцїв під Турком ставала щораз більша. Туди втїкли не тільки ті Чорноморцї, котрі не хотїли йти на Кубань. Утїкали й инші гуртки козаків з України, бо бояли ся, що їх Москва забере в салдати. Утїкали також поодинокі козаки, спасаючи ся перед бранкою і перед панщиною. За їх прикладом тягли селяне, утїкаючи від тяжкої панщини. Слїди сеї мандрівки за Дунай лишили ся в дальших піснях:
Ой, ісходились у кінець Дунаю та до купи лимани…
А там наших Запорожцїв сорок тисяч проживали.
Добре було Запорожцям і під Турком жити,
Одно тільки те недобре, що на брата бити.
Ходив, ходив молодий козак по річцї по Дону…
Приблукав ся козак, примотав ся к самому Дунаю:
„Перевезїть мене, хлопцї-перевозцї, на той бік перевозу;
„Сїмсот рублїв заплатю вам, до тисячі доложу!
Така мандрівка за Дунай і зріст задунайської Сїчи затрівожили царя й московських панів. Цареви втїкали рекрути, а панам закріпощені хлопи. До того Москва все бояла ся, що з отсеї задунайської Сїчи може на Україну пе-
