„Ой, ходїмо до столицї прохати царицї,
„Нехай же нам Сїч приверне по прежнї границї.
Тече річка невеличка, промиває кручі.
Ой, заплакав пан кошовий, до царицї йдучи.
А Москалї вражі сини, не гаразд вчинили…
Глобу писаря й Головку в кайдани забили.
„О! тепер ми діждались лихої години…
„За що взяли степ великий, з батька десятину?!
Устань, Зинов[1], з того світа, просять тебе люде…
Ой, як підеш на Вкраїну, по старому буде.
Ой, піди-ж ти до столицї прохати царицї,
Чи не вступить вона землї по прежнї границї?
Чи не зверне степи, поля з всїма клейнодами?[2]
Чи не зверне наші землї з темними лугами!
„Не на те-ж я, Запорожцї, Москаля наслала,
„Щоб вам степи, луги й землї назад повертала!
„Не на те я, Запорожцї, Сїч розруйнувала,
„Щоб назад вам степи, поля, клейноди вертала!
Текла річка ізпід саду та й упала в кручі…
Заплакав же пан кошовий, до царицї йдучи.
Текла річка, невеличка, заросла лозами,
Заплакав же пан кошовий дрібними сльозами!
„Світ великий, ти царице, і всїм ти владаєш,
„А вжеж ти нас, Запорожцїв, з місця споміщаєш…
„Та вжеж ти тих вражих панів та все награждаєш!
Летить крячок по той бочок та, летячи, кряче;
Усе військо запорозьке об Кальнишу плаче.
Летить крячок по той бочок, де взяв ся шулїка,
Ой, не буде Сїчи-города од нинї до віка!
Ой, покрилось Запороже густими лозами,
Не повернем щастя-долї гіркими сльозами.
Як лиш Москалї загорнули Запороже, став царський уряд запорозькі землї роздавати московським панам, сенаторам і ґенералам. Як де на Запорожу ще лишив ся який козак, пани казали, що разом з землею і він належить панам. Цариця давала панам також військо, щоб воно покоряло тих козаків, котрі панів не слухали й не хотїли гнути шиї в ярмо панщини. Тодї люде з Запорожа утїкали
