„Ой, ходїмо до столицї прохати царицї, |
Текла річка ізпід саду та й упала в кручі…
Заплакав же пан кошовий, до царицї йдучи.
Текла річка, невеличка, заросла лозами,
Заплакав же пан кошовий дрібними сльозами!
„Світ великий, ти царице, і всїм ти владаєш,
„А вжеж ти нас, Запорожцїв, з місця споміщаєш…
„Та вжеж ти тих вражих панів та все награждаєш!
Летить крячок по той бочок та, летячи, кряче;
Усе військо запорозьке об Кальнишу плаче.
Летить крячок по той бочок, де взяв ся шулїка,
Ой, не буде Сїчи-города од нинї до віка!
Ой, покрилось Запороже густими лозами,
Не повернем щастя-долї гіркими сльозами.
Як лиш Москалї загорнули Запороже, став царський уряд запорозькі землї роздавати московським панам, сенаторам і ґенералам. Як де на Запорожу ще лишив ся який козак, пани казали, що разом з землею і він належить панам. Цариця давала панам також військо, щоб воно покоряло тих козаків, котрі панів не слухали й не хотїли гнути шиї в ярмо панщини. Тодї люде з Запорожа утїкали