Ой, крикнув же та кошовий, да стоячи на дзвіницї:
— Відкидайте, Запорожцї, списи і рушницї!
Пливе щука з Кременчука, розбита із лука…
„Ой, тепер же, наш кошовий, з тобою розлука…
„Ходїм, братя Запорожцї, Турчина просити,
„Чи не дасть нам землї в себе, щоб віку дожити.
Пішли славні Запорожцї, не з добра — з печали,
Ой, напняли паруси, за Дунай махали.
Пустили ся Запорожцї через море дубами[1],
Як оглянуть ся до Сїчи, вмивають ся сльозами.
Прийшли до Турчина та й вклонились низько:
„Дай же нам землю та й коло границї близько!“
Чорна хмара наступає, либонь дощик буде!
Вжеж нашого Запорожа до віку не буде!
Бо цариця, суча мати, напуст напустила,
Славне військо запорозьке та й занапастила!
Тепер наші Запорожцї в великому жалю…
Не знали кому вклонити ся та котрому царю.
— „Поклонили ся-б восточному, той нас не приймає,
— „Ходїмо ми до Турчина, той нас добре знає.
„Ти турецький царю, змилуй ся над нами,
„Прийми нас в свою землю з всїма курінями!
— Ой, радже-ж я, Запорожцї, вам волю вчинити,
— Коли-ж все менї будете ізміну робити!
„Не будемо, турецький царю, тобі ізмін робити,
„Присягне нас сорок тисяч вірно тобі служити!
Коли Москалї здобули Сїч, вони скували сїчову старшину й відставили до Петербурга. З Петербурга вивезли отамана Кальнишевського на Біле море, до монастиря на Соловецькім острові. Там він помер в 1803 р. Суддю Павла Головатого й писаря Глобу Москалї держали до смерти на Сибірі. Запорожцї не знали, що з старшиною стало ся. Вони гадали, що старшина пішла до царицї просити, щоб вона Запороже лишила по старому. Привезені в кайданах до Петербурга дїйсно просили царицю, щоб помилувала Запороже. Але се не помогло; тому-то Запорожцї співали:
„Ой, встань, батьку, ой, встань, Петре,[2] кличуть тебе люде.
„Та підемо до царицї, по старому буде.
