„А де-ж ваші, славні молодцї, ясненькії списи?
— Наші списи у батюшки на стрісї, ми самі у лїсї!
„Ой, ви Запорожцї, ви молодії, а де-ж ваші луки?
— Наші луки забрали гайдуки, самі-ж ми в розлуки?
„Гей, Запорожцї, славні молодцї, де ваші жупани?
— Наші жупани позносили пани, самі-ж ми пропали!
„Ой, де-ж ваші, панове молодцї, чоботи-сапянцї?,
— Наші сапянцї забрали Гетьманцї в недїленьку вранцї!
„Ой, де-ж ваше, Запорожцї, хоробре лицарство?
— Наше лицарство пропало для царства,..
— Наша воля по тім боцї моря… така наша доля!
Побиті під Полтавою козаки вже тодї зміркували, що Москалї, винищивши козацтво, рішили українську й запорозьку землю роздати московським панам. Але козаки ще надїяли ся, що шведський король таки подужає Москалїв і відбере від московських панів Запороже. Тому то козаки співали:
По зруйнуванню Сїчи Москалями недобитки Запорожцїв не хотїли жити на Запорожу під Москалем. Вони втїкли в Крим, де татарський хан позволив їм закласти нову Сїч в Олешках над Днїпровим лиманом. На Запороже вони вернули тільки тодї (1733 р.), коли царський уряд прирік, що Москва буде шанувати старі права Запорожа.
Вернувши з Криму на Запороже, Запорожцї побудували в 1734 р. нову Сїч між ріками Підпільною й Базавлуком. Що Запорожцям в Криму під татарською зверхністю жило ся лїпше нїж тим козакам, що лишили ся під Москалем, доказом сього згаданий вже раз угорі рапорт московського фельдмаршала Мінїха.
В правобережній Українї, котру Москва була відступила Польщі, осїло тимчасом знову багато нашого народу.
